Survival Kit: A Little Bag and a Big Dream

At Millie, we believe in the power of personal stories to forge deeper connections and expand perspective. Who better to deepen our understanding than women from Ukraine? Together with Galina Itskovich, a Brooklyn-based/Ukrainian-born clinical social worker/psychotherapist, and the NGO Community Self-Help, we are working to amplify Ukrainian voices. Our first project together is a new series featuring personal essays written by women on the ground in Ukraine. 

By Tetiana Tumanova, March 22, 2022 (3 minute read) 

My name is Tetiana, I am a resident of the city of Kharkiv, Ukraine, which is located sixty kilometers from the border with Russia. On the night of February 23-24, I did not sleep from an unexplained alarm, and at 5 am there were loud explosions. From that moment on, my life was divided into "before" and "after": Ukraine was attacked by the neighbouring state without any warning. A full-scale war began.

My story will not be unique, and my pain is not personal. I will tell everyone who wants to hear me, my story, but in the context of the suffering of all women who are suffering from wars around the world.

But we'll be back two weeks before. I had an embarrassing dream. There was horror in my country: the end of the world was coming, and my greatest desire was to reach my parents and meet death together, my family, my father and my mother. Maybe I was too interested in the movie, and in the morning I managed to forget the nightmare.

(Tetiana and her mother, Olena, who goes by Helen in English)

But now the dream has become a reality: my people are being exterminated. Isn't that the end of the world? February 24, 5 a.m. There were explosions outside my window. I ran around the apartment, randomly collecting things: warm clothes and medicines, dropping everything into large household bags. Locking the apartment, etching it in my mind, I tried to remember my cozy home and say goodbye mentally, although my brain couldn’t comprehend the thought that these bombs flying through the air could not only take my home, they could take my life.

I got to my father's house, which my great-grandfather built in 1923, when my ancestors fled the Holodomor from the village of Nova Vodolaga, near Kharkiv. The explosions were heard, the hours stretched like eternity. Time froze.

“You need to leave,” the parents said, “If the occupiers take Kharkiv into the ring, we will be tortured and shot.”

There was a lump in my throat. I know who the Russian occupier is, and what Russians they are when they are drunk.

And then I resorted to escape. Four days of hard travel, a sleepless night in a cold car, which stood in traffic for thirteen hours, and fuel had to be saved, because there was a sharp shortage at gas stations: people fled from large cities located in the East of Ukraine.

I was treated by good people in a relatively safe territory of Ukraine, which, fortunately, has not yet been touched by the war. My phone was always in hand, I sat in Kharkiv chat rooms and tracked information about air alarms to warn my parents with a call. Then I was waiting for a week of tears that poured on my cheeks with a waterfall: yes, my body remained intact, but my heart was broken. The pain for my family exceeded the anxiety for my own life.

"We are being bombed, the plane is flying very low," my mother sobbed into the phone, sitting in a cellar near my childhood home.

The next day, I called a taxi that ran through the city under fire from the sky. The desperate driver drove my mother to the station for a moderate fee. But dad flatly refused to leave the house and go nowhere. He and the cat still remain in Kharkiv, under fire from Russian terrorists, periodically hiding in a damp cold cellar.

(Tetiena's father and their cat in Kharkiv)

After a day and a half, my mother got to me: now we are together. Dad and I share more than 1,000 km of road between us. When I write this, the three of us are alive and unharmed, we have warmth, food, water and the ability to provide hygienic needs.

For the first time in my life, I thank God for not giving me children for 34 years. Now I want to talk about what's going on in my soul.

I can't hate the dovish. But Russian invaders doing things are unacceptable in relation to living things. This cannot be forgiven. My heart seemed to turn to ice: I froze. Life froze. I am waiting to see if my house will survive in Kharkiv, I wish that my father would stay alive. 

Many Ukrainian women now dream of taking their own lives because of the pain and horror that is happening around them. But I have to live. If the universe wants it, if I still exist, I will live as long as my heart fights. I don't want to let my soul be filled with blackness: then I will turn into the same evil that attacked peaceful Ukrainians. I want to save my soul from grief and despair.
I shut up. I'm exhaling. I immerse myself in silence. Watch. Life cannot be completely bad or absolutely good: the world was once born out of chaos.

I have a superpower: I write poetry. Before the war, my collection of poems in Russian was published: in the East of Ukraine, the Russian language is quite widely distributed, and I also have been communicating with it for many years. compassion, to do good. The world choked in grief, and the purpose of a woman is to save souls from damnation, from gloom. I will not take up arms, because no weapon has stopped the war. My weapon is the word. I'll tell you, I want to be heard. I believe in the power of good. The power of words.

I have a small audience of readers on the social network, and a huge belief that my word coming from the heart will fly around the world and touch the ice of women's souls suffering from the violence of wars and melt it. I will drown my ice, I will touch other women with a hot word of ice, I will destroy the pain in their souls and fill them with good.

If you hear me and want to help Ukrainian women, pray for us, for our families. If you do not pray, just wish us good and peace, procreation.

War cannot be won; it can only be stopped.

I appeal to the women who now survive the war in fear for the lives of their children and their own: take care of your souls from the gloom. Our tears will dry out the sun of spring, our heavy thoughts will dispel the wind in the fields, our memory will not erase time, but time will cure our heart wounds. If you are still breathing, then you do not have time for heaven: this world needs you. I have decided what my path is and how I can help the world stop the pain and horror of war. Follow the call of your own souls: free from gloom, strong. Able to let the light on Earth, defeat the black cloud of war. Let children be born, let life go on, may the fate of all of us beware.

 Skyline in Kyiv. Image: Community Self Help

We believe in the power of personal stories to forge deeper connections and expand perspective. Together with Galina Itskovich, a Brooklyn-based, Ukrainian-born clinical social work/therapist, and the NGO Community Self Help, Millie is working to amplify Ukrainian voices through personal essays. Receive daily dispatches about the current state in Ukraine or donate by visiting www.CommunitySelfHelp.org.

Мене звати Тетяна, я жителька міста Харків, Україна, що розташований за шістдесят кілометрів від кордону з Росією.

В ніч з 23 на 24 лютого я не спала від незрозумілої тривоги, а о 5 ранку пролунали гучні вибухи. З тієї миті моє життя розділилося на «до» і «після»: на Україну напала сусідня держава без жодного попередження. Почалася повномасштабна війна.

Моя історія не буде унікальною, а мій біль не є персональним. Я розповім усім бажаючим почути мене свою історію, але в контексті страждань усіх жінок, які по всьому світу потерпають від війн.

Але повернемося на два тижні раніше.

Мені наснився бентежний сон. У моїй країні коївся жах: наступав кінець світу, і найбільшим моїм бажанням було дістатися батьків і зустріти смерть разом, родиною, зі странеькими татом і мамою. Може, я надто захопилася кіно, і на ранок спромоглася забути кошмар.

Та тепер сон став реальністю: мій народ винищують. Хіба це – не кінець світу?

24 лютого, 5 ранку. За вікном лунали вибухи, я бігала по квартирі і хаотично збирала речі: теплий одяг і ліки, скидуючи усе у великі господарські сумки. Замикаючи квартиру, окинула її оком: намагалася запам’ятати моє затишне житло, попрощатися подумки, хоча мозок не приймав думки, що на нас летять з повітря бомби, які можуть забрати не лише мій дім, а й моє життя.

Я дісталася батьківського дому, який побудував мій прадід у 1923-му році, коли мої предки родиною тікали від Голодомору із селища Нова Водолага, що під Харковом. Вибухи лунали, години розтяглися, немов вічність. Час завмер.

 – Тобі треба виїжджати, – казали батьки. – Якщо окупанти візьмуть Харків у кільце, нас катуватимуть і розстрілюватимуть.

У моєму горлі стояв ком. Я знаю, хто такий російський окупант, і які вони, росіяни, коли п’яні. Батьки мали рацію: я би менш за все бажала залишится живою, коли нас усіх візьмуть в оточення, бо Харків – прикордонне до території ворога місто.

І тоді я вдалася до втечі. Минули чотири доби важкої дороги, безсонна ніч у холодній автівці, яка тринадцять годин стояла у пробці, а пальне треба було економити, бо на заправках виник різкий дефіцит: люди тікали з великих міст, розташованих на Сході України.

Мене приютили добрі люди на відносно безпечній території України, якої, на щастя, й досі не торкнулася війна. Моя рука зрослася зі смартфоном: я сиділа у харківських чатах і відстежувала інформацію про повітряні тривоги, щоб попередити батьків дзвінком.

Потім на мене чекав тиждень сліз, що водоспадом лилися на мої щоки: так, моє тіло лишалося неушкодженим, але мое серце було розбитим. Біль за моїх рідних перевищувала тривогу за моє власне життя.

– Нас бомблять, літак летить дуже низько!, – мама ридала у трубку телефону, сидячи в погрібі біля будинку мого дитинства. – Я так більше не можу, я буду виїжджати!

Наступного дня я викликала таксі, яке курсувало по місту під обстрілами з неба. Водій-відчайдуха за помірну плату відвіз маму до вокзалу. Але тато навідріз відмовився покидати дім і їхати в нікуди. Він і кішка й досі залишаються в Харкові, під обстрілами російських терористів, періодично ховаючись у сирому холодному погрібі.

Через півтори доби моя мама дісталася до мене: тепер ми разом. Нас і тата розділяють більш ніж 1000 км дороги. Коли я це пишу, ми всі втрьох живі і неушкоджені, в нас є тепло, їжа, вода і можливість забезпечувати гігієнічні потреби.

Вперше за життя я дякую Богу за те, що не дав мені дітей за прожиті мною 34 роки. Тепер я хочу розповісти про те, що коїться у моїй душі.

Я не вмію дового ненавидіти. Але російські окупанти коять речі, які є недопустимими по відношенню до живих істот. Цього не можна пробачити. Моє серце ніби перетворилося на льод: я завмерла. Життя завмерло. Чекаю, чи вистоїть мій дім у Харкові, бажаю, щоб тато залишився живим.

Багато українських жінок зараз мріють покінчити з собою через біль і жах, який коїться навколо них. Та я маю жити. Якщо того хоче Всесвіт, якщо я досі існую, я житиму, доки моє серце битиметься. Не хочу, не допущу, щоб мою душу заповнила чорнота: тоді я перетворюсь на те саме зло, яке напало на мирних українців. Прагну врятувати свою душу від горя і розпачу.

Замовкаю. Видихаю. Занурююся у тишу. Спостерігаю. Життя не може бути абсолютно поганим чи абсолютно хорошим: із Хаосу колись народився світ. Тож я шукатиму свою стежину.

В мене є суперспроможність: я пишу вірші. Прозу теж пишу. До війни вийшла у світ моя збірка віршів російською мовою: на Сході України російська мова досить поширена, і я теж спілкуюся нею багато років. Останні два роки почала писати українською мовою, і навіть в ці тяжкі часи я пишу, хоч і небагато. Зараз я воюю за світло у моїй душі, за змогу залишитися людиною, відчувати, співчувати, нести добро. Світ захлинувся у горі, і призначення жінки – врятувати душі від скам’яніння, від мороку. Я не братиму до рук зброї, бо жодна зброя не зупинила війну. Моя зброя – слово. Я говоритиму, я хочу бути почутою. Я вірю в силу добра. Силу слова.

В мене невеличка аудиторія читачів у соцмережі, та величезна віра, що моє слово, що йде від серця, облетить світ і торкнеться льоду жіночих душ, що потерпають від насилля війн, і розтопить його. Я топитиму свій льод, я торкатимусь гарячим словом льоду інших жінок, я нищитиму біль в їх душах і наповнюватиму добром.

Якщо ви мене чуєте і хочете допомогти українським жінкам, моліться за нас, за наші сім’ї. Якщо ви не молитеся, просто побажайте нам добра і миру, продовження роду.

Війну не можна виграти, її можна лише зупинити. Я звертаюся до жінок, що зараз виживають серед війни у страху за життя своїх дітей і своє власне: бережіть ваші душі від мороку. Наші сльози висушить сонце весни, наші тяжкі думи розвіє вітер у полях, нашу пам’ять не зітре час, але час вилікує наші сердешні рани. Якщо ви досі дихаєте, то вам ще не час на небо: ви потрібні цьому світові. Я визначилася, який мій шлях і як саме можу допомогти світові зупинити біль і жах війни. Йдіть за покликом власних душ: вільні від мороку, сильні. Спроможні впустити світло на Землю, перемогти чорну хмару війни. Нехай народжуються діти, нехай життя триває, нехай доля усіх нас береже.